Але ми ж чітко знали, що в цих місцях треба істи морепродукти — сі-фуд — риба тут смачна, свіжа, тільки-тільки з моря, і все, що крім риби, але теж з моря — таке-ж неймовірно смачне. Як пишуть і розказують місцеві.

І от, з якогось моменту у нас засіла думка, що ми маємо відвідати місцевого сі-фуду, ну, хоч ти трісни. Але, з того ж самого моменту нам якось ті сі-фуди все не попадаються і не попадаються. З часом це вже почає потроху перетворюватися на манєчку…

І от, раптом, проїзжаємо по самому березі моря, і бачимо ресторан. Море-продукти. З устрицями, креветками, рибою і всякими іншими смаколиками. Час вже підходить до вечері, і більш ідеальної нагоди навіть уявити собі важко.

Зупиняємося, заходимо. Величенький, пристойно виглядаючий ресторан, прямісінько на березі моря. З виглядом на море. Не якась забігайлівка. В «перед-баннику» — черга відвідувачів. Чекають свого місця за столиками. Сідаємо чекати тут же.

Перший десяток хвилин ми не помічаємо нічого дивного: типовий ресторан в активній фазі. Бігають туди-сюди заклопотані чимось офіціанти-офіціантки-метрдотелі. Щось там на кухні готується — ми не бачимо, але звуки і запахи видають. Другий десяток хвилин — ну теж, ніби-то нічого особливого. Буває. Люди зайняті, відвідувачів багато і черга до нас колись та дойде.

Але черга не рухається. Зовсім.

Тут уже японці починають ворушитися і засилають аґентів дізнатися, скільки ж нам чекати і коли вже нас пустять за столики. Тут починаються якісь перші дивні події. Виявляється ресторан напівпорожній, чи може, навіть, на чверть заповнений. і там величезна сила порожніх столиків, за які нас чомусь не пускали. Чому не пускали — ми так в результаті і не дізналися — чи вони готувалися до якоїсь події, чи може ще щось.

Все-про-все, чекання зайняло в нас хвилин із сорок, ну, може, в кращому випадку, пів-години.

Вечоріє.

Врешті-решт після невеличкого скандальчику, влаштованого японцями, і їх, і нас запрошують, проводять до нашого стол`ічка. Стол`ічєк — чудовий. Дерев´яна веранда, з прекрасним виглядом на море, яке ось-ось готується переходити в фазу заходу сонця. Краса!…

Тут же на веранді, ще кілька столиків і всі вони незайняті. Трохи згодом — хвилин через 15-20 нашого чекання — за сусіднім столиком влаштовується японська родина: дід з бабою, батьки і малолітня дитина.

Ми потроху посиджуємо, подивлюємося на море, попиваємо водичку з кригою, піднесену нашою офіціанткою і чекаємо наші замовлені морепродукти: салати з якимись креветками-восьминогами і ще щось подібне, невибагливе.

Вечоріє…

Японська сім´я після розсадки за столом, починає теж замовляти. Мама до діда: «Па, ти що будеш пити: пиво чи „ніхон-шю” (саке)?», — на що отримує відповідь: «Рьохо!», — що нашою передається, приблизно, як «І горілку теж!». Після замовлень, японська сім´я теж влаштовується чекати свої блюда, між тим у них — мала дитина.

Як і в «перед-баннику», перші пару десятків хвилин, ми ще нічого не передбачаємо і продовжуємо попивати водичку і поглядати на море. Красиве море, часу в нас багато. Сидимо, кайфуємо.

Вечоріє.

Потроху японська сім´я, та і ми теж, починаємо відчувати легенький неспокій: «Шо такоє? Де наші дари моря?» Дитина — видно вже неозброєним оком — голодна. Вже йде не перший і не другий десяток хвилин чекання. І японці і ми пробуємо дізнатися у офіціантки, яка доля спіткала наши салати. Офіціантка — дуже люб´язна місцева тітонька — відповідає на все з чудовою посмішкою і дружелюбністю: «Ще чуть-чуть, ну, ще трошечки! Ну, ось-стілечки!».

Попутно теревенимо з нею про щось місцеве — розпитуємо дорогу і щось про місцеві штуки. Сама люб´язність.

Але. Вечоріє…

Малій дитині приносять щось таке, щоб запхати їй в рота, і щоб дитя не кричало, поки готуються сі-фудні делікатеси. На якийсь час плач трохи стихає…

Між тим. Продовжує. Вечоріти.

Час чекання наших морських витребеньок (салата!) переходить на другу годину. За цей час ми кілька разів уже підкликали і чули від нашої люб´язної офіціантки: «Ще зовсім трошечки, і всьо буде клас!»

Поки вечоріло, ми чекали…

І ось тут наступає тріумфальний момент! Та-да-да-дам! Литаври!

Через якихось півтори години чекання, в дверях ангелом з´являється наша люб´язна офіціантка з посмішкою від вуха до вуха, із величезною тацею на простягнутих руках, в яких вона несе … наші салати! Дари моря!

Подальші події згадуються, як в заповільненому кіноролику…

Жіночка пропливає по діагоналі всієї веранди з тією ж неймовірною посмішкою — від вуха, і до іншого вуха — наближається все ближче, і ближче, і ближче. І вже за метр-півтора до нашого стол`ічєка, вона … спотикається і з усього ходу хряпається з тацею навзнак прямо на підлогу! Таця з нашими дарами моря і сі-фудами продовжує мандрувати тією ж траекторією: листки салатів, капусти, шматки помідорів і моркви, креветки і восьминоги розлітаються в усі боки. Все це спричинює хвилину-другу глибокої і розгубленої тиші на всьому балконі з видом на море…

Хвилинка мовчання.

Піднявшися з підлоги і обсмикавшися, наша чарівна фея тут же пообіцяла, що нова порція салату буде готова «прям счас», за кілька хвилин. Чекати ще «чуть-чуть» уже не було змоги, і цього дня ми так само залишился без сі-фудів, все закінчилося тим же самим раменом.

Адресу ресторану давати не буду, та у нас її і немає.