Вже пізніше, після прогулянки до місцевого „ентобунсуй” я нагуглив ще кілька подібних штук по всій Японії — всі вони були збудовані приблизно в один і той же час: наприкінці 30-х — на початку 40х років двадцятого сторіччя.
В нашому районі дошки-вказівники з фотографією цієї циліндричної „загадки” і стрілкою встановлені в багатьох місцях. Цілком можливо, аби цих щитів не було, я міг би пройти мимо цього „акваріуму” і не звернути на нього нінайменшої уваги. Але піар зробив свою справу, і мене зацікавило, що ж воно таке оте „Куджі-ен-то-бун-суй”.
Отож, що ж то таке?
Маємо один із варіантів шкільної задачки: в одну трубу А в басейн втікає, а через N труб із басейну витікає. Задача: треба поділити в певних пропорціях те що втікає, і вилити поділене в N витікаючих труб. В залежності від кількості проживаючих людей, направити їм пропорційно більшу чи меншу частину води і при цьому обійтися без складних інженерних споруд зі шлюзами, регулюваннями рівнів і тому подібного.
Розв’язком цієї задачі і є „ен-то-бун-суй” （円筒分水). Це приблизно перекладається як „циліндричний розподільник води”.
На поперечному перерізі (нижня частина креслення): вода по підземному рукаву попадає в центр бетонного циліндру і перетікає через його краї. На вигляді згори: вода, що перетікає через край циліндру далі ділится бетонними перегородками і відправляється в рівчаки, що розтікаються в різні боки від розподільника до споживачів.
Більше води затікло через трубу А — більше витікло через N менших труб, але пропорція залишається сталою. Все чесно і справедливо. А що як змінилася кількість людей, і мікрорайону Б треба подати більше води, а в район В — менше? Все просто. Розваляли одну невеличку бетонну перегородку, і поставили нову на кілька градусів лівіше чи правіше.
Вся краса цього інженерного рішення полягає в тому, що ця штука ділить воду ось уже багато десятків років з ідеальною точністю, без жодного втручання людини і незалежно від дощів чи посух.
Водорозподільник вже перестав виконувати свою функціональну справу водогону і тільки розділяє воду на кілька рівчачків, що несуть тільки естетичне навантаження сьогодні. Обсаджені сакурами та квітами, з коропами та іншою водяною живністю (трапляються навіть соми по 40см - півметра завдовжки).
Тут же також стоять інші щити, які трохи розповідають про історію будівництва та про те, що було до того.
Дві схематичні мапи місцевості Куджі та Такацу: одна мапа — до меліорації цих земель, друга — вже після. Ну, перше що кидається в очі, що на першій мапі значно більше зеленого кольору, і значно менше забудов. Але це вже як то кажуть „шьоґанай”, нікуди від цього не дінешся.
Меліорація цих місцевостей була ще проведена в епоху Мейджі. Верхня мапа — часи від періоду Едо (Едо-джідай, 1600-ті до середини 19 ст.) до періоду Мейджі (Мейджі-джідай, з 1868 по 1912). На нижній мапі вже стан після меліорації.
Не важко помітити, що величезна кількість тоненьких темно-синіх „зміючок”-рівчачків на верхній мапі перетворилися на товстіші блакитні плавні лінії. Це все ті маленькі рівчачки, річки-вонючки і канавки об'єднані в кілька великих каналів, двоє з яких і дають воду цьому розподільнику. Судячи з багатьох „водяних” топонімічних свідків тої епохи, місце де ми зараз живемо було доволі таки болотистими.
В одному місці один з таких каналів просто „втікає” в гору, а з іншого боку — якраз перед розподільником — з цієї гори „витікає”. Замість того, щоб прокладати канал в обхід гори, японці просто пробили трьохсотметровий тунель попід горою для води. Ми живемо якраз на цій горі, і якщо провести пряму лінію на мапі з'єднавши дві горловини тунелю, то виходить, що той тунель тече прямо попід нашою хатою.
Як і в будь-якій водоймі в Японії тут же живуть коропи. Вони правда не різноколірні, а банально чорно-сірі, але теж нічого. Інколи поміж ними трапляються і сомики. А на початку літа вся вода кишить рибною малечею. Тому в наших краях зовсім не дивина побачити на каналі або білу чаплю (інколи і декількох), або пару диких качок.
В місцях, де трапляється високий перепад води зроблені спеціальні „сходи” для нересту риби, тож коропи без проблем можуть мандрувати від каналу до річки Тама (Тамаґава), в яку канал впадає за пару кілометрів від цього місця.
В навколишніх місцях де-не-де помічаються сліди „зів'ялої молодості"... За залишками не надто доглянутого сьогодні японського садочку з традиційним острівцем і храмом на ньому вгадується чи то непрацюючий сьогодні ресторанчик, чи щось подібне. Поруч з цим садочком — невеличкий але густющий бамбуковий гай.
А навколо розподільника і вздовж каналів засаджено сакурами. Навесні ці місця перетворюються на місця для ханамі-мацурі.
Та й в пекучий літній день можна просто спуститися до рівчачка, присісти в прохолоді на східцях, послухати як дзюрчить вода. Тут теж все продумано, по дну каналу покладені великі каменюки в „стратегічних” місцях біля східців, щоб вода саме дзюрчала, а не просто так лилася „безтолку" мовчки собі по каналу.
Особливо в час цвітіння сакури, невеличка прогулянка вздовж канальчиків і річечок може скрасити вихідний день.
Ще один маршрут неподалеку — вздовж малюсінького але мальовничого канальчику від станції Куджі до місця де цей канал впадає в річку Тама недалеко від станції Ноборіто. Біля пари кілометрів маленькими вуличками попід густими сакурами. По дорозі можна зайти в дуже гарний буддистський храм і в квіткову оранжерею з транквільним парком навколо неї.