В одному з попередніх блогів, там де йшлося про нашу з Наталею мандрівкою на північ, в тому числі проїздом через Фукушіму, вже згадувалося про наші подорожі цими місцями: трохи про мандрівку до Мацушіма перед землетрусом, трохи про те, як вигладали ці ж місця через два роки після цунамі. Тут я просто подаю посилання на ту попередню статтю, щоб не повторюватися: День останній: два роки після цунамі
В Мацушімі ми побували за якихось півроку до цунамі; потім через кілька місяців після цунамі на розчистці, але не в самій Мацушімі, а в містечку неподалеку — Ішіномакі, та ще через два роки проїздом по дорозі з півночі додому в Токіо.
На роботах по розчищенню після цунамі ми побували двічі, обидва рази в Ішіномакі. Перший раз наша поїздка була дуже спонтанною і не надто організованою. Просто в інтернеті натрапили на об'яву, що потрібні для роботи по розгрібанню завалів волонтери, відшукали назву міста, зібралися, вкинули звичайне туристичне знаряддя плюс робочий одяг і поїхали навмання. Це було під час вихідних Золотого тижня — кінець квітня, перші числа травня — приблизно через півтора місяця після цунамі.
На хайвеї того часу, в багатьох місцях ще залишалися ями від землетрусу або тріщини в асфальті, але вже стояли попереджувальні знаки і відповідні обмеження швидкості. В деяких місцях дірки вже більш-менш пристойно заліплені, але все-одно їзда була не надто швидкою. З хайвею видимих наслідків землетрусу не помічалося, крім синіх плям на багатьох будинках. Чим ближче до епіцентру, тим плям ставало більше. Це були закриті синьою будівельною клейонкою дірки в дахах, де не витримала черепиця дах завалився.
Зате картина дуже змінилася на під’їздах до Сендаю. В Сендаї хвиля цунамі досягла найдалі всередину суші. Дорога проходить вздовж аеропорту Сендай. Хвиля цунамі докотилася до аеропорту і залила злітну смугу, хоча тут вода не піднімалася дуже високо.
Місцевий хайвей в тому місці проходить по підвищенню — піднятий на стовпах, мабуть метрів з п’ятнадцять-двадцять. Від берега моря до дороги найкоротша відстань — 4,6 кілометри. Проїзжаючи, бачиш смугу аеропорту, але моря навіть з кількадесятиметрового підвищення хайвею не видно зовсім, навіть при ясній погоді. А місцина зовсім плоска, на всі боки — рисові поля. Без природніх перешкод хвиля зайшла неймовірно далеко і занесла з собою все, що прихопила по дорозі.
Врізалося в пам’ять: при погляді з висоти, то тут то там полями розкидані безладно хати. Хати зірвані зі своїх місць і занесені бозна куди: більшість або перекинуті чи нахилені під різними кутами, а деякі стоять майже рівно, так само, як стояли вони десь за пару кілометрів ближче до моря. Де-не-де посеред рисових полів — теж абсолютно не до місця рибальські шхуни та човни. Ну і поміж хатами і човнами — легковушки і невеличкі сільскі вантажівки. Десятки Тойот, Субару чи Ісузу — то там, то там. Вигляд абсолютно нереальний: рівне чисте поле, навколо — жодного моря, і хати та човни з автомобілями розкидані полями.
Ми до ладу не знали де саме шукати місце для зупинки, та організаторів робіт, тому просто налаштували навігатора на місто Ішіномакі.
Навігатор нас вивів прямо в центр містечка, близько до берегу моря. Ішіномакі на той час було як побоїще після війни. Центр міста — в основному типова японська міська двоповерхова забудова, — де ми проїзжали в пошуках волонтерського центру не найгірш постраждалі місця , будинки не вщент розрушені, як в інших місях, але добряче постраждалі, в багатьох місцях перші поверхи або винесені повністю, або з вирваними вікнами-дверима.
Світло відсутнє майже по всьому шляху і по всьому місту, замість світлофорів — регулювальники-поліцейські.
Величезні провали в дорозі — ями по півтора-два метри в діаметрі — більшістю вже так-сяк засипані щебнем, але все одно доводилося рулювати поміж цими дірками. Багнюка скрізь: на дорозі, тротуарах — залито сантиметровим чи товщим шаром сіро-чорної підсихаючої глини — винесене з моря, підняте морське дно. Такою ж морською багнюкою залиті всі магазини повз які ми проїзжали. В багатьох місцях вже працювали люди — виносили залиті багнюкою товари з магазинчиків. Можливо власники або родичі намагалися врятувати хоч щось із того, що ще можна було врятувати. За винесеними водою дверима чи вітринами лавочок — ряди вішалок з одягом — якісь місцеві провінційні бутики — за слідами глини на одязі — залиті були по груди, а то й вище. Магазини канцтоварів — з розкиданими і засипаними багнюкою фоторамками, пачками паперу для принтерів, коробками олівців, ручок, фломастерів. Вода сходила довго — навіть через два місяці після потопу, скрізь усе ще відчувається страшенна волога, все навколо просякнуте морем — повітря і земля, магазини, все ще не просохле.
Все це ми проїзжали як уві сні, час від часу або розпитуючи дорогу, або довіряючися навігатору. То тут, то там у дворах біля залізних діжок з палаючими в них багаттях грілися люди. Врешті-решт біля одної з таких діжок нам змогли розказати дорогу до волонтерського табору, який розмістився поза містом у кампусі місцевого університету. Коли туди доїхали — на спортивному майданчику університету і на всіх оточуючих дорогах та під’їздах стояли батато десятків чи й сотень машин і наметів.
Поки ми добиралися до табору, місць на траві спортивного майданчика для намету вже не залишилося, тож ми розбили свого міні табора на узбіччі на березі невеличкої місцевої річечки. Намета поставити не було де, ночували в машині. Фото з тої першої поїздки майже не залишилося — на розрушених вулицях рука не підіймалася фотографувати.
Друга наша поїзда була вже трохи краще організована, ніж самодіяльна перша. Приблизно в середині червня кілька людей на фірмі викликалися організувати волонтерський десант в те ж саме місце — в Ішіномакі. На цей раз, оскільки вже була якась сяка-така організація, хтось домовився про безкоштовний проїзд хайвеєм, на кожну машину видали довідку, і дорога обійшлася трохи дешевше. Цього разу ми вже точно знали куди треба їхати і з усіма іншими екіпажами зустрілися вже прямо в таборі. На цей раз місця для наметів для всієї команди були забиті, і крім того вже було відомо де саме і що розгрібати.
На той час дуже багато переселенців все ще продовжували жити в шкільних спортзалах чи в гуртожитках. Тому крім розчистки, ще одним напрямком волонтерства в ті дні були поїздки з метою нагодувати людей — кілька знайомих індійців періодично виїзджали в різні місця і готували та роздавали індійські страви.
Територія університету зовсім не постраждала від землетрусу та цунамі. За пару кілометрів від табору волонтерів стояв і величенький військовий табір — сил самооборони. Тут же, біля нашого табору, будувалися тимчасові будинки для евакуйованих — ряди типових однакових будиночків. Ці ряди будиночків "під копірку" викликали у мене українські спогади двадцятип’ятирічної давності — тоді теж від роботи ми їздили на будівництво хат для переселенців із Чорнобильської зони.
На вільних від забудови чи розчищених місцях, то тут то там височіють гори сміття. Це місця по сортування сміття — все, що звозилося з розчищених місць — розвалені будинки, машини, повалені дерева — розбиралося, розсортовувалося з однієї великої купи на кілька куп поменше: каміння, бетон, асфальт з доріг — в одну купу; шматки дерева — в іншу; побутові та інші — в третю; метал, пластик, гори холодильників і тому подібне. В першу чергу розчищалися найбільш постраждалі місця. Там, де рятувати нічого все, що залишилося просто згрібалося великими бульдозерами і вивозилося на сортувальні станції.
До місця роботи від табору переїзжаєш кілька разів низенькі мости через річку, яка ближче до порту впадає морську затоку. Річка вихляє по місту туди-сюди, разом вихляє і наша дорога — вибираючи вже розчищені місця і дороги. Через кілька мостів попадаєш в інший світ.
Вздовж усього берега моря — своєрідні загороджувальні бар’єри від цунамі — бар’єри тягнуться на кілометри і кілометри в обидва боки вздовж пляжів,— всі автомашини звозяться в бік моря і складають багатоповерховими рядами.
Через до нуля знищені і вже розчищені місця ми під’їзжаємо до місць, де ще залишилися якісь будівлі, і де нам виділена майстерня для роботи. Коли ми під’їзжаємо до місця роботи, наш організатор і поводир попереджує не паркувати машину близько біля будинків, які ще стоять, і біля бетонних ліхтарів. Стовпи далеко не всі ідеально вертикальні. В цих місцях все ще продовжує трусити час від часу. Все ще залишається небезпека цунамі. Припаркувавши машину біля бетонного стовпа ризикуєш поховати її тут же, під стовпом, якщо раптом трухне трохи дужче.
Нашим полем роботи наступного дня стала невелика утилізаційна майстерня. Місце роботи — чи то гараж, чи то невеликий ангар з мостовим краном над двором майстерні. В дальньому кінці двору — дальньому від дороги і від моря одночасну, хвиля йшла з дороги — величезна купа мотлоху. Хвиля як ішла, так і зібрала по шляху, все що було по всьому дворі майстерні, забрала, занесла і склала все це під дальньою стіною. В результаті — величезна багатометрова купа чого попало: якісь електричні панелі рубильників, електро-двигуни, коробки з чи то інструментами, чи то залишиками якихось деталей, візки для вантажів, металеві рейки, шпали — коротше, все що завгодно. Все це щедро розбавлене червоними газовими балонами і каністрами. Виявилося, власник майстерні зовсім перед цунамі закупив кілька десятків газових балонів чи для перепродажу, чи ще для чого. І ці балони — так і не продані — все ще заповнені газом і можуть вибухнути в будь-який момент. Каністри теж можуть бути або з бензином або без, і так само можуть або вибухнути, або ні. Як повезе.
Всю цю купу перетвореного на сміття добра вінчає авто. На купі лежить легкова міні Міцубіші власника. Із замкненими дверима і зачиненими вікнами. Як виявилося пізніше, вже майже під кінець робочого дня, — коли її зтягли з купи і треба було відкотити кудись, — розбивати лобове скло — не така вже і легка справа. Лупиш по склу чимось дуже важким і залізним — молотом чи рейкою — а важке і залізне відпружинює від скла і відлітає прямо в сторону лоба, того хто лупить. Розлетілося скло тільки десь з четвертого-п’ятого удару і, на щастя, всі лоби залишилися цілими.
Крім усього цього, під час роботи вияснилося, що хвиля не тільки зносила залізяки на купу і покривала це все шаром чорного придонного мулу. В купі поміж електродвигунами і балонами ще лежить де-не-де принесена з моря риба. Лежить вже два місяці, і на вигляд — спить, а поки спить — себе не контролює, тому і пахне відповідно.
