Транспорт
Фактично, тут є два способи пересування: на моцику чи на таксі. Невеличкого моторолера — мопеда-моцика — можна взяти напрокат, як пишуть, за приблизно 50 доларів на місяць, але цей вид пересування нам недоступний через те, що на мотоциклах ми не їздимо (може і їздимо, звичайно, але поки-що не пробували). Тож, залишається таксі. Є ще, звичайно, піший і велосипедний спосіб. Але великом тут не дуже наїздишся, місцевість доволі гориста — тільки, хіба-що на невеликі відстані.
Зі знайомства з таксистами і почалось наше знайомство з Балі.
Гроші і вартості
Виїджаючи на Балі, варто трохи поцікавитися вартостями на момент візиту, щоб трохи в них орієнтуватися. Особливо це стосується транспорту. Нам повезло, бо друзі, побувавши на Балі незадовго до нас, підказали, де і на скільки можна погоджуватися.
Принагідно: взяти тур на цілий день — в нашому випадку з десятої ранку до десь одинадцятої вечора — виявилося можливим за ~70 доларів. А від Нуса Дуа до аеропорту можна зторгуватися за ~80 тисяч рупій, але будьте готові до дуже незадоволеного таксиста, втрата тисяч рупій буде намальована на його сердитій мармизі всю дорогу.
Інша проблема з індонезійськими грошима: неймовірна кількість нулів. Наприклад, на сьогодні (коли я це пишу) курс індонезійських рупій такий: за 1000 рупій дають 0.075 долара (7 центів) або 1,9 гривні. Через нулі постійно виникають недорозуміння з тисячами, сотнями тисяч чи мільйонами. І від цього фейерверку голова йде колом. Практично будь-що починає оцінюватися з кількох сотень тисяч. Обід в ресторані може коштувати як 40-50 тисяч, так і півтора-два мільйони. З таксистами розмови ведуться або в доларах, або в сотнях тисяч. Тому, коли в одному магазині, почувши, що за поліетиленовий кульок треба заплатити двісті рупій, ми автоматично переклали це в двісті тисяч і, подумки сказавши „танунафік, мишодурні?”, – вже повернулися йти, коли нас зупинили такі ж, як ми іноземці криками: „Не двісті тисяч, а двісті!”
Таксисти
При самому виході з митниць в аеропорту стоїть такий собі, дуже офіційно виглядаючий кіоск, заповнений може півтора десятками клерків у формі, з надрукованими на солідно виглядаючих дошках-постерах вартостями таксі до різних куточків Балі.
Але ми вже знали, що від аеропорту до Убуда дорога варта 200+ тисяч рупій. „Убуд — 700 тисяч”, — читаємо на стенді і проходимо майже не зупиняючись.
Після цього місця вас починають обсідати з усіх боків перевізники різних мастей і ступенів нахабства. Чим далі пересуваєшся від „офіційного” таксулькіного-бюра, тим нижче вартості. 600, 500, 400, 300… 300 раз, 300-два… 250, 250-раз… 230! 230, бінґо!!! Якби ми ще прокрокували з нашими валізами метрів з п’ятдесят, можливо ми б і до 150 намарширували.
Взагалі, золоте правило торгування як на Балі, так і в інших подібних місцях: не знаєш справжньої вартості – починай торгуватися з третини чи чверті від вартості, запрошеної продавцем. А якщо знаєш справжню вартість — торгуйся від третини чи чверті, від того, що знаєш. Все-одно в результаті переплатиш.
Вже потім, після від’їзду з Балі, в пам’яті залишається стійке враження: все чоловіче населення Балі складається з таксистів. Скрізь (скрізь!) — на узбіччях, на траві, на бровках — сотні мужиків, половина із них – з табличками „TAXI” у руках. Але навіть при відсутності таблички, безперервне „Містер (маам), таксі?” не залишає сумніву з ким ти спілкуєшся. Спочатку, перший день-півтора, ти дифілюєш вулицями весь такий із себе доброзичливий і усміхнений (до всіх таксистів світу без винятку): „No thank you”, „No thank you”, „No thank you”, „No thank you”… Поступово-поступово-поступово на другий-третій день доброзичливо-усміхнене „no-thank-you” перетворюється спочатку на не дуже усміхнену мовчазну проходочку через шеренги „містертаксі”-в, а потім і остаточно перетворється на „морда-кірпічьом“. Це щоб нікого нікуди не посилати після кожного „містер-таксі”.
Убуд
Убу́д розташований трохи вище в горах і глибше в джунглях. Він являє собою невеличке місто, загальновизнане як місцевими, так і відвідувачами, за культурний та мистецький центр Балі.
Тут же знаходиться королівський палац, в який заходити стороннім, звичайно ж, зась. Але можна відвідати кілька невеликих зовнішніх двірців з численими храмами і табличками на всіляких постаментах і сходах „Сюди не залазити” або „Тут не фотографуватися”, мовою, яка мала би бути зрозумілою (як здавалося) всім туристам — англійською. І аж ніяк не зрозумілою — судячи з кількох спостережених скандалів — ні росіянам. ні китайцям. Тим чомусь постійно хочеться залізти і сфоткатися саме там, де ніззя. „Восток дєло тонкоє”, — нікуди не дінешся.
В Убуді страшенна сила галерей, таксистів і мавп. Галереї і таксисти розсипані щедрою рукою по всьому місту, але до мавп треба зайти в парк, який прозаїчно і буденно зветься „Ліс мавп” (Monkey Forest), і який легко знаходиться на мапі, бо до нього веде вулиця (теж населена таксистами і галереями) з такою ж невибагливою назвою „Вулиця Мавп’ячого лісу” (Monkey Forest st.).
Ще в Убуді є величезний базар. Мабуть самий безтолковий базар у світі.
Якісь неймовірні лабіринти вузесеньких проходів поміж стелажами з абсолютним непотрібом; перемішані в одну купу стелажі з шмотками, сувенірами і хтозна чим, на кількох поверхах-рівнях, на рівні вулиці, на кількох поверхах вгору і ніби-то в підвалі-напівпідвалі. Хоче може це і не так, а просто мені так здалося.
Серед сувенірів чомусь найпопулярніший — це пивні відкривачки у формі пеніса і брелки для ключів такої ж форми. Неймовірної кількості розмірів — від пари-сантиметрових, до півметрових — і так само у неймовірній кількості екземплярів.
На базар ми зовсім не збиралися заходити. Але зайшли „глянути”. І виявилося, що нам треба купити якийсь найпростіший пояс до жіночих джинсів. Спитали про ремінь, де його купити. На весь базар такої банальної речі чомусь не виявилося. Зате нас водили туди-сюди, як русскіє цигани водять мішку по ярмарку, і пропонували замість ременя купити те, що в них на той момент було: хустки, майки, джинси, сукні, статуетки, капелюхи або картини. В результаті, купивши величезного мисливського ножа (не питайте „навіщо” — не знаю), ми з базару втекли.
І відправилися до мавп у гості в їхній мавп’ячий парк. Кожен знає, що споглядати мавп — неабияке задоволення. Але перед відвідинами мавп’ячого парку вас попереджають (і пишуть на числених плакатах): все звисаюче, блискуче і загалом привабливе (як, наприклад, окуляри, відео і фото камери на шнурочках, всілякі непотрібні речі типу гаманців чи айфонів) треба або міцно-міцно тримати в руках, або розпихати по кишенях. І не дарма попереджають. Не один раз бачили мавп з окулярами в руках. Мавпи чомусь дуже люблять окуляри (ну, прям „Мартишка і очкі”).
Убуд відомий своїми дерев’яними статуетками, дерев’яними масками, а також виробами з батіку. Власне, переважна більшість індонезійських магазинів, які ми до цього зустрічали в Токіо, торгують товарами з Убуда. Тому, якщо ви плануєте щось таке привезти, то варто дивитися це саме тут. Весь центр Убуда, розташований на кількох вуличках паралельних до Мавп’ячої дороги і весь центр — одна суцільна неперервна художня галерея.
Храми
Балі — єдиний острів Індонезії з індуїстською релігією, решта території заселена переважно мусульманами. Хінду, з її політеїзмом прекрасно уживається з іншими релігіями, в тому числі з християнством. По дорозі нашої екскурсії нам траплялися кілька „спільних” індуїстсько-буддистських храмів, або таких, де частина територї — індуїська, а інша — буддистська.
Але оcновне місце все ж займають індуїстські храми. Їх тут — море. При тому, що практично кожне село, навіть найменше, має хоча б один головний сільский храм, ледь не кожен двір також являє собою невеликий храм. Інколи у сільському (чи міському, як у Убуді) дворі стоїть просто якась невеличка капличка чи пагода, але дуже часто весь двір — храм, і в ньому живуть люди.
В один із таких „храмів” я забрів в Убуді, ще не знаючи, що таке буває.
Гуляли по Убуду, і проходили повз якісь неширокі кам’яні ворота. До воріт від вулиці ведуть невисокі сходи — на три-чотири сходинки. З воріт східцями якраз спускалася європейського вигляду дівчина, а при східцях стоять кілька пар черевиків і сандалів. За японською звичкою — перед входом у більшість буддистських храмів Японії треба роззутися — мені зразу-ж подумалося, що це храм. „Значить, треба зайти”, — тим паче всередині крізь ворота було видно щось яскраве.
Розуваюся, піднімаюся сходами і заходжу в ворота. Всередині — дійсно ніби храм. Величезна кількість різьблених кам'яних статуй, пагоди, кущі з квітами, позолота-мішура і вся ця релігійна атрибутика. Хожу, фотографую. А далі помічаю, що десь там в глибині двору, на відкритій веранді висить і працює величезний плоский телевізор. А трохи ближче — за кілька метрів від мене, іще на одній веранді, на помості сидить сім’я і п’ють чай. На мене — абсолютний нуль уваги, хоча я від них за якихось кілька кроків. Ще десь там висить сохне білизна, і ще якісь ознаки того, що це насправді не храм, чи не зовсім храм, а чиясь хата… Довелося так задком-задком, назад до хвіртки, і на вулицю. Але на мене так ніхто і не звернув уваги, мабуть так само, як і на мою попередницю.
Подорожування по Балі
Для людей, як ми двоє, позбавлених навичок водити моцика, залишається один останній вид транспорту доступний на Балі — таксі.
Як уже, напевне, зрозумів уважний читач, знайти таксиста на острові не важко. Треба просто вийти на вулицю. Вибирай будь-якого з кількох десятків тисяч мужиків на обочині і починай торгуватися.
У кожного з таксистів тут же виявиться тека з фотографіями (у всіх таксистів, практично, одні і ті ж фото) цікавих місць Балі із варіантами турів. Треба просто вирішити, що саме ви хочете побачити, скільки на це зможете витратити і зторгуватися.
В наших планах були закладені пару днів у Убуді, потім переїзд до іншого готелю на березі моря — в Нуса Дуа, тому саме так ми і спланували нашу подорож. З „нашим” таксистом ми зторгувалися на повний день подорожей — він підбирає нас прямо в готелі Убуду після сніданку („з вєщами на вихід“), возить нас по всьому тому, що є у нього в теці з фотографіями і на вечір завозить до готелю в Нуса Дуа. Як, я вже згадував, все це нам обійшлося в сімдесят доларів.
Практично з кожним з таксистів ви отримаєте приблизно один і той же джентельменський набір туристичних місць. Все інше тільки залежить від вашого уміння торгуватися.
Набір у таксистів приблизно однаковий: кілька відомих храмів — Улува́ту з „вогняними танцями”, Тірта Умпул — з священим джерелом, Слоняча печера, який-небудь храм з традиційними танцями Балі, пара базарів, можливо поїздка до вулкану, рисові тераси, ліс мавп (який ми побачили самостійно і з програми виключили), ну і іще вам обов’язково запропонують заїхати на мис Джімбаран в гриль-ресторан. Ну, і звичайно ж, без всякої пропозиції таксист обов’язково вас завезе в ту чи іншу галерею чи майстерню — різьблення по дереву, художня галерея чи батик. Про такі заїзди в майстерні чи галереї завжди варто пам’ятати, що таксисти заїзджають туди неспроста, а розраховують на комісію від купленого вами.