Спочатку похід планувався трохи інший — організація походу велася в групі школи „Джерельце” і тому початково розраховували на доступний і для молодших дітей по складності, але потім по ходу перепланували. Перший план був таким: пішки до фунікулера, далі піднімаємося на Мітаке-сан (929 м.) і спуск вниз. Хоча Мітаке-сан трохи вища за Хіноде, але маршрут коротший і простіший.

Весь маршрут проходить в горах Національного парку Чічібу-Тама. Весь парк лежить на перетині чотирьох японських префектур: Токіо, Сайтама, Яманаші і Наґано, але хоч він і містить в своїй назву Чічібу, весь маршрут проходить в межах району Окутама в межах „Великого Токіо”. Сама ж Чічібу — це мальовнича місцевість в сусідній з Токіо префектурі Сайтама, трохи на північ від тих місць, де ми ходили. Отже, можна чесно сказати, що весь гірський маршрут проходить в столиці Японії Токіо :)

Від станції Мітаке ми (вдвох — Наталя і я) вирушили трохи по дев’ятій, коли стало зрозуміло, що на домовлений час більше ніхто не під’їде. Початок маршруту проходить по звичайній асфальтованій дорозі, аж до самого посадочного майданчика фунікулера, але рух по цій дорозі зовсім не щільний, машини (в основному рейсові автобуси) проходять раз на кілька (або й кілька десятків) хвилин.

Звідси ж від залізничної станції відходить рейсовий автобус до підніжжя канатної дороги. Тут біля посаднки на фунікулер нас автобусом наздогнали інші учасники походу і на фунікулері ми вже піднімалися двома сім’ями — вшістьох.

Канатку за бажання можна і обминути. Пару минулих разів ми так і робили. Це — плюс кілька кілометрів піша в гору, або пару-три десятки додаткових хвилин на ногах.

Піднявшися фунікулером попадаєш прямо в центр містечка Мітаке, за пару сотень метрів звідси — справжня типово-японська туристично-торгівельна вуличка з ресторанчиками гречаної вермішелі „со́би” і лавками з яскравим кольоровим непотрібом. Влітку — традиційні нанизані на дерев’яних шампурах смажені на вугіллі риби „а́ю” — „шіо́-я́кі” (яп.: засмажені в солі), і стандартні для всіх туристичних місць „да́нґо” — кульки з рисового тіста. Незмінні три „данґо”-кульки на кожному шампурі кілька років тому були натхненням для всього поголів’я японської молодшої публіки у віці перших трьох класів школи — як лавина набула популярності пісенька „Данґо-сан-кьо́одай” — „Три брати Данґо”.

Торгівельна вуличка веде до шінто-храму Мітаке-джі́нджя. Храм трохи особливий, але чому ми так і не дізналися. Особливість храму — в його „собачості”. Як правило, японці вкрай негативно відносяться до собак в храмах і на цвинтарях. Кішки почувають себе дуже привільно як там, так і там. Але собакам до шінтоїстських і будиських храмів — зась.

Але в Мітаке-джінджя все навпаки. Храм Мітаке — справжній рай для гавкучих. Ледь не кожен японець чи тим паче японка тупцяють сходами до храму з болонками та чівавами різних розмірів, кольорів, з бантиками, в кофточках чи без. На руках, в сумочках і інколи на повідках. Цілими сімействами — сімейство японців в супроводі собачого сімейства. При вході в храм, там де традиційно японці миють руки з ковшиків на довгих держаках, трохи нижче на рівні коліна стоїть менше корито з кількома черпачками іншого розміру і надписом що це для „петто” (ペット, яп. „домашня тварина”, від англійського „pet”). Крім того, по узбіччях сходів то тут то там — статуї собак, яких теж немає в інших храмах. Статуї котів, лисиць, єнотів (танукі), мавп — скільки хочеш, а от собак нема.

Далі від храму ми спускаємося до села і його вуличками виходимо далі вже на гірські стежки. Але перед тим проходимо кількома невеличкими місцевими пам’ятками. Назва „Баба-резіденс” — пам’ятка 1866-го року — на туристичній місцевій мапі мені особливо сподобалася. Але на перевірку виявилося, що це жилий будинок, в не дуже приглядному стані — солом’яна стріха дуже мальовничо поросла травою і деревцями, і дуже немальовничо затягнута місцями синьою будівельною клейонкою — і до того ж з табличкою на вході „Не заходити”.

По дорозі ще натрапляємо на якісь дворики з імпровізованими експозиціями різноманітного антикварного реманенту: від дерев’яних коліс і дерев’яних борон до перших японських суперкомп’ютерів (або по нашому „рахівниць”) і плетених кошиків.

Похід наш закінчився в онсені. Онсен зветься Цуру-цуру-онсен (つるつる温泉）. В японській звуки „цуру-цуру” означають щось типу „гладенький”, „чистенький” і походять від звуконаслідування звуку при поглажуванні чи торкання до чогось чистенького, тільки що вимитого. Як поскрипування від поскрипування пальця на щойно вимитій тарілці. Щонайменше, таке значення мені запало після сотень-тисяч продивлених реклам сто-п’ятццот типів миючих засобів.