Не тому, що намети в Японії якісь особливі, а тому, що відшукати такого квадрата, де б його можна було притулити без зайвих проблем напрочуд нелегко. Але, для пересічного українця це може бути дивиною. Як було дивиною для нас, коли в самий свій перший раз ми вирішили відправитись на природу подалі від бетонізовано-заскленого Токіо.

Ми чесно ще тоді вважали, що купити намета достатньо. Купили. Після розпитувань сусідів де б цього намета поставити, виявилось, що не так все просто, як нам уявлялось ― в багатьох випадках потрібно наперед замовляти місця, дзвонити по телефону, щоб поставити (звичайно ж, за гроші) намета в наметовому містечку-автостоянці ― японською «кянпу-джьо» ーキャンプ場.

Через ці складнощі наша «туристська жилка» так собі потроху жевріла кілька років і особливо нікуди ми на виїзджали аж до 2002-го року, коли нам просто так заманулось податись світ-за-очі.

Кумано.

Влітку 2002 року, вирішуючи плани на відпустку, ми подумали, що прийшов вже час спробувати помандрувати Японією „дикуном“. Знання мови вже дозволяє це робити, а знання потайних закутків країни ще не настільки велике, щоб вже кривити носа. Як основна мета поступово сформувалось бажання познайомитись з тими місцями Японії, які все ще оповиті туманцем загадковості і якими ще досі ширяють духи створінь з легенд тисячолітньої давності.

Наш вибір пав на Кумано (熊野).

Не тільки стародавні легенди сповіщають про те, що Кумано було колискою японської нації, але і сучасні історичні дослідження твердять приблизно те ж саме; саме з областей на півдні півострова Ісе (伊勢) почалось поширення японськими островами тієї нації, яка зараз відома, як практично єдиний панівний народ на всіх островах.

Заради історичної і етнічної справедливості варто, все-таки відмітити, що японська нація не єдина на японських островах і була ще менше такою в минулому. В давніші часи північні від сучасного Токіо області переважно були заселені народом айну (яких насьогодні відтіснили далеко на північ, і яких зараз залишилось біля 5 тисяч, і тільки на Хоккайдо (北海道). На півдні (на островах Окінави) ще й сьогодні неозброєним оком помітно відчутні етнічні відмінності між японцями і тубільними окінавцями. І бабці, що все ще розмовляють рідною окінавською мовою, роблять це з помітною відмінністю від японської.

Але, повертаючись до Кумано.

Японські легенди про сотворіння світу більшістю своєю відносяться до мальовничих місць на південному сході півострова Ісе, що зараз знаходяться в префектурі Міе (三重). Саме тут народжувались боги Ізанамі-но-Мікото і Ізанаґі-но-Мікото ― прабатьки всіх наступних богів ― аналоги певним чином Адама та Єви в християнській традиції. Саме тут ще сьогодні можна подивитись саме ту печеру, де богиня сонця Аматерасу ховалася від свого несерйозного і войовничого брата Сусану. Тут же можна сходити в храм, про який легенда говорить, ніби-то він побудований саме на тому місці, де богиня Ізанамі народжувала бога вогню і так обпалиалася під час пологів, що померла від опіків, а також на могилу цієї самої богині Ізанаґі і покласти на могилці квіти похованій Богині.

Зрозуміло, що більшість всіх легенд відносяться саме до шінтоїстської гілки релігійності японців. Не менш багата територія Ісе і буддистськими пам´ятками. Але, оскільки нам більше попадалися все-таки шінтоїстькі храми і пам´ятні місця, то і в розповіді частіше йдеться саме про святині шінто.

Результат подорожі виявився багатоплановим:

• Перш за все, ми, дійсно, побачили те, що збирались подивитись.

• А по-друге, виявилось, що мандрувати Японією „дикуном“ таки дійсно можливо, і навіть з превеликим задоволенням.

• І, крім всього іншого: мандрувати Японією можна на обмеженому бюджеті: в Японії грає не останню роль при виборі маршруту і засобів для мандрів.

Поступово під час подорожей проявилось бажання розповісти про все це: подорожі і побачені скарби. Не обминаючи також в розповідях того, як мандрувалося і де, та як це нам вдалося.

Тому ця розповідь (коли і якщо вона колись таки буде закінчена) стосується не тільки побаченого, але і тих маленьких секретиків та таємничок, які нам вдалось розвідати в ході подорожі і які допомагали знайти ночівлю і хліб насущний по помірним цінам. Якщо ж когось надто обтяжують детальні пояснення маршрутів і місць ночівлі, то просимо вибачити за це.

Також наперед вибачаємось за можливий наліт дилетантизму в цих розповідях. Ніхто в нашій сім´ї не є ні спеціалістом гуманітарієм-сходознавцем, ні тим паче японознавцем. І всі ці розповіді ―– це не те, що вивчалось на спецкурсах чи семінарах, а просто опис побаченого своїми очима, або переказ розповідей самих звичайних рядових японців, почутих тут же на місці побаченого. Звичайно-ж, для повноти розуміння і для більш широкого висвітлення ми намагались відшукати інформацію про побачене чи почуте десь в літературі, чи в закутках світових тенет, але … ставтеся з гарною долею скептицизму до балачок технарів на гуманітарні теми.

Через це і назва — «Прикладна шінтоїстика» — це не цілеспрямоване академічне вивчення предмету, а така собі легенька подорож задля власного задоволення з деякою пізнавальною метою за пазухою.

Особлива дяка Андрію Накорчевському, розповіді якого і книжка «Сінто» (на жаль видана тільки російською мовою, і, відповідно, з російської отримала свою транскрипцію) пробудили цікавість до шінтоїзму і справили серйозний вплив на рішення відправитись в подорож саме до Кумано.