Острів Малапаскуа

Першого разу — в грудні-січні 2018-19 — по Філіппінах ми мандрували, як казали університетські туристи, „матрасниками” — від аеропорту до готелю на таксі, з валізами, пристойними джинсами та сукнями для „виходу в люди” і таке інше. Подивившися власними очима на філіппінське життя і на екіпірування заполонивших острови туристів, другого разу ми вирушили у мандрівку з рюкзаками та з розвіданими маршрутами для пересування автобусами, на „джипні” та човнах.

Цикл «Філіппіни. Друга подорож»

1

2

3

ФіліппіниCebuпідводний спортАзіяподорожі

Першого разу — в грудні-січні 2018-19 — по Філіппінах ми мандрували, як казали університетські туристи, „матрасниками” — від аеропорту до готелю на таксі, з валізами, пристойними джинсами та сукнями для „виходу в люди” і таке інше. Подивившися власними очима на філіппінське життя і на екіпірування заполонивших острови туристів, другого разу ми вирушили у мандрівку з рюкзаками та з розвіданими маршрутами для пересування автобусами, на „джипні” та човнах. Не переобтяжені зайвими туалетами (але шортів і майок все одно можна було би ще переполовинити, основний одяг — плавки і ласти з маскою). І не помилилися. Таким чином мандрувати Філіппінами не тільки можливо, але водночас пізнавальніше та цікавіше.

Цього разу наші маршрути пролягли з півночі на південь вздовж острова Себу: острів Малапаскуа, п-ів Моолбоол на Себу, о-в Сікіхор, о-в Панґлао та о-в Кабілао. Загалом п’ять відвіданих місць та біля 580 км подорожей сушею і морем за два з гачком тижні.

Острів Малапаскуа

Першою зупинкою став острів Малапаска або Малапаскуа (Malapasqua) — малюсінький острівець на північ від великого острова Себу. Острів відомий своїми лисячими акулами. Про акул далі. Назва острова походить з іспанської, і перекладається як „нещаслива Паска” — іспанський корабель, який відкрив острів, розбився біля нього 25 грудня 1520 року, іспанці не могли з острова вибратися багато місяців і змушені були провести Великдень на острові, тож були не дуже раді з того приводу.


Літак наш сів у аеропорту Себу близько опівночі і поки ми пройшли всі паспортні та митні контролі, поки забрали багаж, вже було по першій. Але ще перед від’їздом ми розвідали дорогу і знали, що автобуси мають ходити навіть о цій годині. Інтернет не підвів, так воно і було. На таксі від аеропорту ми дісталися Північного автобусного терміналу де відшукали автобус, що вирушав до порту Майя. З Майя ходять човни до острова Малапаскуа, відправляючися кожних півгодини починаючи з 7ї ранку і до близько 4ї вечора.

Майже 130 км через усю північну половину о-ва Себу автобус теліпається біля п’яти годин: не поспішаючи, підбираючи і висаджуючи пасажирів то тут, то там. З огляду на те, що перший човен відходить не раніше сьомої, поспішати нам нікуди. Неочікувано, навіть о цій годині пасажирів не так вже й мало. Всі чи майже всі сидячі місця були зайняті. Такого типу автобуси — як наші „пазіки” — тільки без вікон, без дверей. Вікна, звичайно, є. Але через спеку вони всі розчепірені навстіж, хоча вночі зовсім не так спекотно, як хотілося б. Через одну-дві години їзди в тобі внутрішня боротьба між тими кому „дує” і кому „душно” поступово схиляється до перших і ти починаєш шукати, як би його прикрити. На щастя, деякі з вікон таки вдається законопатити.

Біля пірсу Майя на час нашого прибуття вже сидів, чекав на човна один самотній пасажир. До сьомої ранку підійшло ще пару чоловік, разом з нами двома набралося п’ятеро. О сьомій починається „окучування” нас п’ятьох. На самому видному місці пірсу встановлено плаката з інформацією: „щоб вам, любим пасажирам, було всьо класно і ніхто вас не дурив, повідомляємо, що вартість квитка на човен встановлена у 100 песо”. На цьому теоретична частина закінчується і починається практична, яка заключається в тому, що вам повідомляють: оскільки мінімальна кількість пасажирів човна — 15 чоловік, а вас — всього п’ять, у вас є вибір: або чекати поки набереться 15, або скинутися гуртом на всі 15 квитків… Таким чином подорож на човні обходиться в 300 песо з голови, бо чекати можна невідомо скільки. (Вже пізніше, при поверненні з острова, пара австралійців підтвердила наше рішення: вони, коли їхали на острів, прочекали півтори години і, так і не дочекавшися інших пасажирів, заплатили все ті ж самі 300).

Побут на острові

Як вже згадувалося, Малапаскуа — маленький острів. З півдня, де знаходиться село, порт та центральний пляж Bounty Beach до півночі, де, як кажуть, є ще красивіший пляж (не були там, не добралися), — біля шести з гачком кілометрів. 

Прибувши човном до порту (біленький пісочок, пальмочки, розніжені ресторанні відвідувачі загорають на шезлонгах і подушках на пісочку) ми вирішили, що „Скільки там того життя, ми ж туристи, а не шототам, у нас навіть рюкзаки, пройдемо якихось півтора км до нашого готелю” витягли гуглмапс і вирушили.

Але не тут то було. Прекрасна ідилія тропічного пляжу, при зануренні в глибину острова, закінується буквально за кілька десятків метрів від пляжу. Далі починаються справжні трущоби: вузесенькі вулички завширшки в півтори людини — дві бетонні стіни, висотою понад два метри, — коли їде мотоцикл, треба влипати в стіну, щоб не зачепив, а коли тебе самого везуть на цьому мотоциклі, то треба притискати коліна і лікті, щоб не обчухратися об бетон. Тут же вздовж вуличок — якість місцеві сім’ї чи то обідають, чи то снідають цілими днями — смажать та варять щось прямо на відкритому багатті в казанках. Висить, сохне на мотузках білизна, сушаться на розвішених чи розстелених ряднах сардинки (амбре́ ще той!), тощо.

Через 10-15 хвилин петляння: невідомо в якому напрямку іти — вулички раптово закінчуються тупиками так само раптово, як і починаються, — надибуємо якогось мотоцикліста і він пропонує нам підвезти нас до нашого готелю Thrasher Cove.

Єдиний транспорт на Малапаскуа — це мотоцикл. Не сумнівайтеся — без коляски, з коляскою тут не розженешся. Якщо ви прибудете на острів з валізами на колесиках — це ваші власні проблеми. Добиратися до готелю буде не такою простою справою. З рюкзаками простіше — рюкзак на спину, заскакуєш позаду водія і — вперед.

Проїзд островом — від 30 до 40 песо. Із кінця в кінець — з півдня (від села) на північ (до північного пляжу) — 40, якщо десь ближче, то може пощастити і доїдете за 30.

Наш готель, курорт і центр пірнання — Thrasher Cove — знаходиться у північно-східній частині острова, вдалині від „бізнесового” центра острова — від села. В цьому є певні недоліки, але переваг більше. Недоліки — це відсутність „пляжної” атмосфери, розніжених тіл у шезлонгах під пальмами, запітнілого холодного скла напоїв, голосної музики вечорами… і,… власне, все. Ці ж шезлонги і запітніле скло є в нашому готелі, але хіба що з меншою присутністю розніжених тіл, бо курорт головним чином — це центр для підводного спорту і більшість людей саме цим і зайнята. Без сумнівів — пляж із біленьким пісочком теж є. Басейн — також.

Курорт знаходиться на березі затоки, ізольований від зовнішнього світу кораловими горами, з приватним пляжем. Крім центру пірнання і ресторану тут також є кілька доволі пристойних котеджів з кондиціонерами з усіма зручностями.

Але є і можливості для простішого, бюджетного відпочинку. Просто на березі пляжу — кілька простеньких бунґало з пальмового дерева. Вони — зовсім малюсінькі. Розраховані на двох чи на одного, без кондиціонерів, душ і туалет спільний — надворі поруч. Але все чисто і пристойно, в тропічному кліматі із такими зручностями проблем немає. Зате просто з бунґало — чудовий вигляд на море, і білесенький пісочок починається просто ось тут. До води — 20 чи 30 м. До речі — з відсутністю кондиціонера теж проблем ніяких, бо ввечері будиночки продуваються морським бризом, і вночі, незважаючи на денну спеку, прохолодно і часами навіть холодно.

Крім цього є ще кілька „гуртожитків”, — великі кімнати з двоповерховими ліжками чоловік на 15-20. Ці в основному були заповнені молоддю студентського вигляду, мандручими „по-дєшовці”. Тут були переважно італійці, французи, австралійці, ізраїльтяни та інші. Цілком інтернаціональна атмосфера. До речі, і в ресторані також є розділ меню „backpackers menu” — тобто, меню для туристів з рюкзаками. Часто — ті ж самі блюда, що і у звичайному меню, але менш вишукані, менше витребеньок, тому дешевші.

Приємно вразило відношення до навколишнього середовища. Море навколо острова — дуже чисте. І цьому є пояснення. З пластиком тут не те, щоб борються, але всіляко намагаються зменшити пластикове сміття. Можна звичайно в ресторані купити пляшку води (за 100 песо), але якщо ви у вас є власна пластикова пляшка, то вам її наповнять свіжою водою за 20 песо. Крім того, всіх пірнальників перед пірнанням просять: „Якщо під час пірнання ви побачите пластикове сміття — кульки, пляшки — будь ласка, заберіть їх з собою, викинете у смітник на березі”. І це приносить результат.

Ще одна особливість на Малапаскуа — відсутність прісної води у водогоні. На всьому острові прісна вода — з артезіанських свердловин. Тому з метою економії в кранах та у душі тече суміш прісної і морської води. З розповідей за кілька років на острові планується побудувати опріснювач води і ситуація має покращитися. Електрика теж — з одного великого дизельного генератора.

З часу, коли почався „бум” лисячих акул за останні кілька десятків років кількість пірнальних центрів значно виросла. Насьогодні весь південний берез зайнятий кількома десятками різноманітних готелів, хостелів. Менш освоєні північна та північно-східні частини острова. Як нам розказували, найкрасивіший пляж на острові — північний, але туди ми не добралися, просто не вистачило часу.

Вартості

  • автобус Себу - порт Мая 200 песо
  • човен Мая - Малапаскуа 100 песо
  • мотоцикл по острову 30-40 песо
  • курс: 100 песо ~ USD1,9

Коментарі

comments powered by Disqus

Цикл «Філіппіни. Друга подорож»

1

2

3