Багато вулканів великих і маленьких
День 10. Липень 31.
Все ще Акіта, але „Уже сьогодні середа…“ тож нема чого засиджуватися, вирушаємо в дорогу.
Онаме і Мотоме
Долина грязевих вулканів і гейзерів
На початку пішого маршруту вулканічною долиною, праворуч від стежки, кілька метрів донизу, парують два потужних газових гейзери. Більший з них біля двох метрів впоперек, поруч з ним трохи менший.
Колись в цих місцях пастух, випасаючи худобу, захворів і не зміг повернутися додому. Його вилікувала молода дівчина, що саме в цей час була на прощі неподалеку. Хлопець і дівчина так закохалися одне з одним, що хлопець зовсім забув про свою молоду дружину, яка тим часом з малою дитиною чекала на його повернення в Куджі в префектурі Івате. Дружина з часом дізналася, що її чоловік живий і здоровий та навідалася до молодої пари. Молода коханка пастуха не бажаючи ставати на перешкоді сімейного щастя, головою донизу кинулася в паруючий гейзер.
Побачивши цю жертву, дружина в свою чергу не мала сили пережити її, і не слухаючи чоловіка, в пошуках кращого життя, теж кинулася головою в гейзер. З того часу долина навколо гейзерів зветься Ґошьодаке — „долина пошуків кращого життя“, більший з гейзерів носить назву Мотоме („дружина“), а менший — Онаме („коханка“).
Такою легендою про непрості проблеми пошуків кращого життя відкривається піший маршрут по долині, паруючій і булькаючій з кожної щілини і дірки чимось пахучим і гарячим.
Вулканічне озеро
Центром всього цього розгардіяшу є величезне гаряче озеро — кілька сотень метрів впоперек. Важко сказати де вода озера переходить в багнюку і навпаки. Все воно однаково сірого кольору, з вкрапленнями місцями червоно-бурого. Те, де сіре — переважно сірчисте середовище, буре — вкраплення заліза, іржа по-нашому.
Навколо озера на кілька кілометрів туди і сюди — більші і менші гейзери, гейзерчики і гейзерища, разом з вулканами і вулканчиками.
Щодо вулканів потрібне уточнення — йдеться про грязеві вулкани, не ті які виливають розпечену лаву на поверхню, а ті що плюються сірчанистою багнюкою. Вони, зазвичай, трохи менші, ніж ті „справжні“, „дорослі“ вулкани.
Найбільший грязевий вулкан в Японії
В цій долині, наприклад, знаходиться найбільший у Японії грязевий вулкан. Діючий. Написано, що висота цього вулкану — вісім метрів. Але, як саме вимірювалася ця висота сказати важко. Бо ця штука, яка зветься вулканом — на вигляд просто невеличкий горбик з пів-метра заввишки. Паруюча і плювоча гірка дуже гарячої багнюки, посеред чи то озера, чи то болота — трохи холоднішої і менш плювочої, але такої ж сірої багнюки. Мабуть сім з половиною метрів вулкану десь там, під багнюкою. Але все одно, як не вимірюй — ніякого порівняння з, наприклад, Фуджі.
Велике грязеве озеро, не таке собі просте. А мандруюче. Вулканічна активність поступово затухає з одного боку озера, але наростає з іншого. Таким чином озеро поступово посувається зі сходу на захід. Сліди цього посування не так помітні з того краю, де активність спадає, зате дуже помітні з іншого. Доріжки, прокладені для туристів, з цього боку озера перекриті, проходу далі нема. Прямо посеред стежок — вже булькає і парує.
Ходити поза прокладеними маршрутами, не бажано, не рекомендується і не дуже хочеться. Каміння — таке солідне і тверде на вигляд — під дією температури і газів перетворюється на якусь подібність пористого вапняка, і час від часу, наступаєш на камінюку, а вона розсипається в тебе під ногами. Якщо це не на дорозі, під камінюкою запросто може виявитися дірка з паруючою безоднею.
Аде ніщо, включно з відсутністю прокладених стежок, не може зупинити допитливу українську душу, яка помітить зарості журавлини посеред гейзерних полів. Правду кажучи, ці журавлинові кущі були з геологічно-спокійнішого боку озера, інакше може б ми її і не скуштували. А ще тут же, вздовж стежок — кущі чорниць. Справжніх, диких, не таких великих, як ті, що продаються в Костко, але зате із справжнім смаком.
Онсен біля вулканічних полів
Біля підніжжя гори, на початку маршруту, чи скоріше в кінці, як і завжди в таких місцях — онсенний комплекс. Тут все пронизано близькоістю вулканів і гейзерів.
Вода і пара має чітко виражене гейзерне походження. Кілька різних басейнів з водою різного кольору; так само, як і колір багнюки в болотах видає походження: сіро-чорна — сірчана, червоно-брунатна — залізна.
Ще одна цікава ванна, зовсім маленька. Розмір інших з який десяток метрів впоперек, але ця всього якихось метри два на три, а то й менше. І розташована трохи поодалік від інших. А ще біля цієї ванни висить об'ява, що багнюку з цієї ванни виносити забороняється…
Напис червоними літерами забороняє виносити багнюку з ванни. Так, це — ванна з вулканічним багном. Із звичайним чорнувато-сірим місивом, того ж самого вигляду, який мають вдома дороги після дощу… Розбавлена водою до консистенції середньої міцності турецької кави.
Сауни. Одна сауна на вигляд звичайна: кімната заповнена парою. Але пара — запах всередині видає — подається прямцем з якогось гейзера. Надто довго не всидиш. Для тих, хто геть не може винести запаху, інший варіант: індивідуальні дерев'яні короби з дверцятами і діркою для шиї. Заходиш туди, простромляєш голову в дірку і зачиняєш за собою двері. Як у дитячій загадці - красуня у темниці, але коса її надворі.
Молитва до Бога Природи
В ротембуро (ванна на відкритому повітрі) попався балакучий дідулька. Почалося з того, що вийшовши до ванни він скошуючи хитрі оченятка на мене, склавши долоні пробурмотав кілька речень звертаючись до сусідньої гори. І після цього вже перейшов до справи: „Це я до Бога Природи помолився!“ – повідомив він мені. Ну а далі вже пішло. З'ясувалося, що йому вже вісімдесят вісім, і що його баба вже зовсім ледача і не хоче їздити в онсени разом, і син так само водити машину не хоче. Тож доводиться дідулі в свої вісімдесят вісім їхати одному своєю машиною із Токіо аж бозна куди в онсен! А це, до речі, не одна сотня кілометрів, і навіть не дві сотні. Здорові завидки беруть після таких співбесідників…
Плато на вершині гори
Батато з перечислених за кілька попередніх днів подорожі місць знаходяться в національному заповіднику Хачімантай. Всі гейзерні викиди, і грязеві вулкани, і дивовижні онсени. Над усим цим височіє гора Хачімантай, вершина якої знаходиться рівно на межі двох префктур, і як можна помітити на фото, можна одночасно стояти двома ногами в двох різних префектурах.
На саму гору ми вже піднімалися після візитів до онсенів і вулканів. Коли зупинилися на стоянці, яка каже, що це — вершина гори Хачімантай, так ніби то трохи туманилося.
Але ж, «скільки тої зими» вирішили ми. «Ну подумаєш, шістнадцять градусів», і не таке бачили. За звичкою вирушили в прогулянку як було у майках і в тому, що було на ногах в цей час. Насолоджувалися життям, аж поки на вершині гори не почав згущатися туман, який з часом перетворився в дощові хмари, і вже незабаром був дощем.
Вершина гори Хачімантай, це не якась скелястий шпиль, а доволі величеньке болотисте плато. По цьому болоту прокладені традиційні японські дерев'яні настили для походів. На плато знаходяться двоє більших озер, і купа невеличних болотець, прогалин чи калюжок. Все це поросло якоюсь болотньою травою, оранжевими ліліями та якимись іншими квітками. Чи є під тою травою бездонна трясовина, сказати точно не можу, бо якось не було бажання випробовувати.
Дощ потроху припускався, але повертатися вже було запізно. Продовжуємо свій маршрут, правда трохи скоротивши його. Замість того, щоб обійти все гірське плато навколо вибираємо трохи коротший маршрут.
Тут же, посеред буйної зелені і квітучих лілій ще здалеку помічаємо якусь білу пляму — чи то оголені скелі? Потім іще одну — більшу. Підійшовши ближче, розгледіли — величенька пляма снігу. „Величенька“, мабуть не те слово. Зблизька виявляється, що снігу б вистачило на невеличкий лижний курорт. І це - посеред літа, посеред липня… На висоті якихось 1600 з гачком метрів…
На щастя, коли вже дощик таки добряче припустив ми натрапили на будинок посеред боліт. Це виявилося якесь туриське пристанище, як і все в таких місцях з незамкненими дверима, розкладеним різним туриським причандаллям і готове хоч би й для ночівлі. Але ми тільки повикручували майки на ґанку, трохи пересохли і почавкали далі.
Ніч на мічіно екі
Після подорожі по Хачімантай ми навпростець вирушили до Іва-ідзумі. Намерзлися і вимокли добряче, дощик поступово перейшов у добру зливу, дорогу, не дивлячись на дощ, застилав туман і, вмикнувши навсю в машині обігрівач ми насолоджувалися життям. Бажання вилазити з теплої машини не було. День можна вважати завершеним. Тільки дві невеличкі лакоминки на десерт.
Виїхавши на дорогу №4 — вона проходить напростець від самого центру Токіо, станції Уено до найпівнічнішої точки Аоморі – в одній із мічіно-екі в магазині з місцевою городиною, натрапили на диковинку, яка звалася むかしきゅうり – в перекладі „стародавній огірок“. Стародавніми огірками виявилися самі звичайні „наші“ огірки — коротші й товсті, всіх відтінків і розмірів, від зеленувато-білуватих середніх і величеньких, до здоровенних „жовтяків“ розміром з диню. І на пробу вони теж виявилися „нашими“ — так само з грубою гіркою шкіркою, яку треба чистити перед їжею, але зате з таким знайомим з дитинства смаком і запахом.
Ну і друга приємна дрібничка, це цілодобово відкрита кімната відпочинку на мічіно-екі (道の駅くずまき高原, на №231 дорозі). Тут на цій станції ми й заночували. Після дощового холодного дня зовсім непогано відшукати суху теплу кімнату з столами, лавками і світлом, що не замикається на ніч.