Східна Ія

Оскільки попереднього дня ми вже відвідували Західну Ія, а дорога в дальню («Оку») ія проходить все через ту-ж східну, іншого шляху, як відправитися вже знайомою «кокудо» 439 далі вглиб долини, просто немає.

Цикл «Шікоку - два золотих тижні»

1

2

3

4

5

6

7

8

подорожіШікокупреф.Токушімадорожна станціяонсенІяОбокеHigashi Iyaкойноборі(коропи)

Ущелина Обоке

«Кокудо» 32 проходить вздовж русла річки Йошіно. Тут же, паралельно з дорогою, проходить колія одноколійної залізниці Досан (土讃線 Dosan-sen). Вночі стукіт колес одно-дво вагонних дизелів, що проходять (на радість — досить рідко) заколисує випадкових мандрівників.

Ущелина вздовж річки поділяється на дві частини: Обоке та Кобоке. «Боке» перекладається з японської, як «небезпечний для пішої ходи». «О» та «ко» — великий та малий, відповідно. Названі так, стає зрозуміло чому після погляду на V-подібний поперечний розріз долини — ходити тут за відсутності доріг дійсно було важко.

Дуже популярні тут: спуски по воді річки Йошіно. Для більш досвідчених і готових до цьго: на плотах і надувних човнах біло-пінними порогами. Взовж дороги — повно пунктів, де збираються одноденні чи в половину дня тури, не тільки по самій Йошіно, а й по її притоках.

Для менш підготовлених (і для матрасників) — одногодинні (чи біля того) маршрути на дерев'яних моторних плоскодонках по тихій воді. Кілометр — туди, кілометр — назад.

Понад самою річкою в зоні посадки на човни — величезна «виставка» підвісних ганчіряних риб-коропів — «койноборі». На початку травня святкується день Дітей і койноборі традиційно вивішуються у дворах, де ростуть хлопці. Тут же: поперек всієї ріки з десяток або й більше стометрових мотузків-канатів, на кожному з яких з два-три десятки величезних багатометрових койноборі.

А внизу, під ними: посадка на човни, якими нас возять туди-сюди попід тими койноборі.

Гарно.

Біля посадки на човен — великий розграфлений ватман з назвами країн, де вам запропонують наклеїти лейбочки навпроти своєї. Ми, звичайно, не можемо конкурувати з китайцями чи тайванцями, але навіть при всьому тому, ми виявилися не першими з України.


Дорога в Оку Ія

Оскільки попереднього дня ми вже відвідували Західну Ія, а дорога в дальню («Оку») ія проходить все через ту-ж східну, іншого шляху, як відправитися вже знайомою «кокудо» 439 далі вглиб долини, просто не існує.

Після кількох годин дороги — по дорозі, звичайно-ж, позаглядали туди сюди, але в цей день нічого особливого не надибали. Натрапили на стародавнє поселення клану Аса в одному місці, але це поселення виявилося на ремонті і нічого крім покритого синьою плівкою будівельного майданчику ми не побачили.

Далі на путівниках була позначена якась така диковинка, — «монорельс» посеред гір — яку ми запланували подивитися, і до неї їдемо. Тут же поруч — позначка онсену. Ну, тим краще.

Пам’ятаючи вчорашню невдачу з неможливістю поїсти в готельному ресторані після четвертої, цього разу ми вирішуємо шукати провіант трохи раніше. Але, поки доїхали до осередку місцевої цивілізації вже була обідньо-трохи-по-обідня пора.

Місцевим осередком виявився авто-кемпінг з готелем — поруч з монорельсом, — розташований десь приблизно на межі між ближньою і дальньою Ія. Питати в готелі-кемпінгу про обід ми почали десь о двадцять по третій. І виявилося, що з нашим щастям ми запізнилися … на двадцять хвилин. «Ліві» відвідувачі обслуговуються в ресторані кемпінга тільки до третьої.

Якщо знов повертатися до того ж самого «севен-ілевена» — то це вже облом, а ближче нічого немає.

Кемпінг Іяшіно-онсенкьо (いやしの温泉郷)

Отже так сталося — вільні місця в кемпінгу були, Золотий Тиждень ще не почався, — що ми заночували тут. Заночували не через те, що хотілося на ліжку поспати, а просто з голодухи. Для того, щоб скористатися готельним рестораном, потрібно в готелі переночувати. А годують тебе за те, що тут спиш, і ввечері, і зранку.

Ну, а заодно, звичайно ж, онсен і, знову-ж таки, монорельс — ми тепер можемо накататися і роздивитися все не поспішаючи. Час є. Аж до ранку.

Весь кемпінг складається з трохи більшої будівлі із звичайними готельними кімнатами — в тому ж будинку, що і онсен та ресторан, якогось десятка чи трохи менше котеджів, а також трьох старих традиційних японських хат — під стріхою, — які, відповідно до рекламного буклету, теж можна знімати для ночівлі.


Ми зупинилися в котеджі. Це — цілком пристойний однокімнатний будиночок в японському стилі, з підлогою із татамі, спанням на футонах замість ліжок. А також з невеличкою кухонькою, туалетом та душем. Кухонька включає також набір посуду та холодильник.

Як для постояльця готелю, онсен відкритий завжди. Правда, не всі двадцять чотири години, але з шостої ранку і аж до глибокої ночі — «ходи не хочу». З огляду на те, що, навіть після нашого заселення в готель, Золотий Тиждень все ще не наступив, загалом постояльців в кемпінгу було ще дві чи три пари. На весь готель.

А в онсені і того менше: і ввечері, після катання на монорельсі, і зранку до сніданку (можна було б ще й після сніданку, але то вже було занадто) — насолоджувалися кількома ваннами онсену і ротембуро, та сауною в ідеальній самоті.

Тут же, за перегородкою ротембуро видно і монорельс, і кілька великих басейнів з живою рибою і проточною гірською водою. В акваріумах живе риба, яку вам приготують на вечерю чи сніданок.

Вечеря виявилася «як на забій». Аж під самий кінець, коли ми вже втомилися рахувати зміни їжі і розрізняти, що то було, японець офіціант раптом ввів нас у стопор своїм запитанням: «А тепер чи ви ще хочете з’їсти рису, чи прямо перейдемо до десерту?»

Після закусок, салатів, с`оби, н`абе і купи всяких інших наїдок ще рис!? Уточнили: «Мова йде про рис? Про звичайний білий рис. Так?» «Так. Простий рис», — була відповідь. Це був передостанній перед десертом пункт меню. Чесно кажучи, перший раз за час нашого життя в Японії, щоб рис подавали не з їжею, а після.


Що стосується монорельсу — він знаходиться практично тут же на території кемпінгу — від крайнього котеджу (який виявився нашим) до нього буквально пару десятків метрів. Про нього далі.

Монорельс

Монорельс — це якесь таке двомісне створіння — вагончик, на (дійсно) одній рельсі. Всього на місці посадки було десь з десяток чи біля того вагончиків. Бажаючих проїхатися в цей час було тільки нас двоє. А маршрут проходить по горі, серед гірського лісу. Піднімається майже до вершини тутешньої гори і спускається знову до місця посадки.

Вагончики приводиться в рух двигунчиком від дротів, прокладених поруч з рельсою. Тож під страхом смерті забороняється виходити з вагончика з будь-якого приводу.

При посадці в вагончик вас настрахають «жахалочками» — що у випадку дощу чи землетрусу вагончик може зупинитися на кілька годин і що ви повинні сидіти у вагончику, як зайчики, аж поки вас не визволять — чи то сьогодні, чи може завтра. Що температура від місця посадки у вагончик до верхньої точки маршруту падає на 5 градусів (за іншою версією на 6). Що під час поїздки треба обов’язково прив’язуватися паском, щоб не випасти, бо мало того, що маршрут іде вгору-вниз, то ще й сидіння, щоб адаптуватися до куту нахилу рельси, нахиляється туди-сюди.

Тут же в вагончику висить такий собі «walkie-talkie», яким вам порадять скористуватися, якщо вагончик таки зупиниться і вам раптом закортить дізнатися, коли ж вас визволять.

Вся поїздка займає трохи більше години, починається на висоті 650 метрів над рівнем моря, а в найвищій точці досягає 1400 метрів. Тому, підтверджуємо, про падіння температури — правда. Перед посадкою нам видали по пледу на коліна і порадили вдягнути щось серйозніше, ніж футболка.

Ще при посадці нам розказали, наскільки нам повезло, бо ще не Золотий Тиждень. В Золотий Тиждень на цей монорельс може стояти черга аж до п’яти-шести годин.

Коментарі

comments powered by Disqus

Цикл «Шікоку - два золотих тижні»

1

2

3

4

5

6

7

8