Удацу
Дорожня станція, або "мічіно-екі", де ми вирішили заночувати, звалася Аі-рандо-удацу.
Зранку — традиційне запитання: "ну що, куди вирушаємо зараз"? Відповісти на нього цього разу було легко. Прямо на автостоянці — стенд з фотографіями і поясненнями місцевих цікавостей і інформацією, як добратися.
Перший пункт: "Старе місто Удацу. Добиратися: 1 хв. пішки". Поза конкуренцією. Починаємо звідси.
Удацу-мачі — пара вуличок з будинками, які збереглися з 18го сторіччя. В основному будинки багатих торговців.
Удацу — це надбудова на даху першого поверху — вертикальна стіна з саману ("мазанка"), над якою — ще один дах, другого поверху. В давні часи "удацу" вважалася ознакою багатства, і чим вищою була "удацу", тим багатшими був її власник. Звідси і походить назва.
В усі часи багатії чимось мірялися. Удацу 18 сторіччя — це аналог сьогоднішнього мерса чи бумера.
В невеличкій експозиції поруч виставлені зразки стіни-"удацу" в розрізі. Технології ті, ж що і в моєму селі на Чернігівщині, тільки замість бамбуку у нас був очерет і ліщина.
Біля одного з магазинчиків нас зацікавив парканчик з ось такого бамбуку. Зайшли в лавку і почали розпитувати, як його таким вирощують — чи перев'язують чимось, чи підрізають. Виявилося, що ніким спеціальним чином його не вирощують. Це просто такий сорт бамбуку. І дядечко, власник магазина почав сипати назвами бамбуків — їх (сортів) виявилося щось із чотири сотні, чи більше. А магазин спеціалізується на всяких іграшках - дурничках з бамбуку, та фарбованих індіґо сумочках-серветочках. Ці райони Японії відомі своїми виробами фарбованими натуральними фарбниками типу індіґо.
Найстаріший будинок, що зберігся на цій вуличці — 1709го року, другий за ним на пару десятків років молодший. Трохи розпитали власника будинку — будинки, не дивлячись на те, що дерев'яні, все-таки справжні, не перебудовані. Основні дерев'яні конструкції стовпи-"хашіра" та несучі балки так і збереглися з часів побудови. Деякі невеликі деталі — відреставровані чи відновлені.
Долина Західна Ія
В центральній (на південний схід від Наруто) частині префектури Токушіма знаходиться долина річки Ія (Iya Valley, 祖谷渓, Iyakei). Долина ще досі залишається малодоступною для цивілізації і дикою. В долину Ія традиційно було важко попасти, через відсутність доріг в горах і стрімкі урвища річкових русел, і тут ховалися біженці різноманітних японських кланових воєн починаючи з 12го сторіччя. Вона була "перевідкрита" американцем Алексо Керрі, який викупив і відновив стару японську ферму в Західній Ія – в Чііорі — і описує це в своїй книзі "Загублена Японія".
Сама долина умовно поділяється на більш доступну – західну частину (Ніші Ія), і віддалену східу (або "дальню") — Оку (хіґаші) Ія. РІзниця у "віддаленості" полягає в тому, що в західну доступну частину ходять рейсові автобуси і, наприклад, до онсену Ія можна доїхати на автобусі або замовити таксі від станції електрички. До дальньої Ія можна добратися тільки власною машиною.
До долини Ія ведуть дороги "кокудо" номер 32 (та її "сестра" — "кендо" 32), а також кокудо 439. 32-га державна — загалом пристойна гірська дорога, а от 439-та — незважаючи на свою "загальнояпонськість", так само, як і "префектурна" 32-га — це багато кілометрів вузюсінької п`окручі завширшки в півтора-два метри, тобто одну машину; з розширеннями для роз'їздів там і тут, і заворотами на 90-180 градусів кожні пару десятків метрів. Хоча раніше нам теж доводилося їздити по таких кручених дорогах (деяких навіть державного значення), але не в таких кількостях — кілька доріг в Ісе, та ще пару десятків кілометрів залишків на Ізу. Тут же — багато десятків, сотні кілометрів.
Практично вся 439-та дорога ("кокудо") і 32-"кендо" такі по всій своїй довжині, на сотні кілометрів1. Рух по таких дорогах в середньому кілометрів 10 - 20 на годину, на особливо довгих прямих відрізках (до 100 -200 метрів) можна "розігнатися" аж до 30 чи 40 км/год.
-
Вже дивлячись з сьогоднішнього досвіду — такі не тільки дві згадані дороги, а більшість доріг центральної гірської Токушіми, дороги чи то центрального загальнодержавного значення, чи префектурного рівня: 438, 439, 195. Виняток складають тільки "кокудо" 32 і 55 — більш схожі на традиційні дороги "державного" рівня. ↩
Ліановий міст
Пишуть, що з минулих часів у долині Ія залишалося десь із чотири сотні підвісних мостів, сплетених із ліан. До цього часу їх збереглося всього біля чорирьох десятків. Але з них, фактично, тільки три позначені на мапі, як туристські атракціони.
Один з них Ія-казура-баші 祖谷のかずら橋 в Західній Ія,
і ще один — подвійний Казура-баші в дальній Оку-Ія.
Звичайно, ж рекламовані "туристські" ліанові мости вже не зовсім "сплетені" з ліан, а скоріше "обплетені": всередині проходять сталеві троси, але ззовні цього не дуже помітно, автентичність моста не втрачено.
Ія готель і онсен
Крім надзвичайно мальовничих краєвидів на 439 дорозі в західній Ія знаходяться і кілька "завлєкаловок" для туристів. Одного з нього, розрекламованого на всіх путівниках, маленького "пісюна" — статую пісюячого в провалля зі скелі хлопчика — ми так і пропустили, проїхваши, не помітивши. Вже аж потім, після онсену перед виїздом спитали в клерка "а де це?" і почули відповідь — "ось туточки, по дорозі за 400 метрів". Пішли пішки подивилися і залишилися невраженими.
Онсен — в готелі з назвою Ія. Як звично у японських туристичних готелях, для відвідувачів "зі сторони" онсен відкритий тільки до певного часу, так само, як і готельний ресторан (до четвертої). Потім обслуговує тільки тих, хто зупиняється на ніч. Оскільки ми в готелі зупинятися не планували, то після візиту до онсену виявилися хоч і вимитими, але голодними. Вже було по четвертій.
Готель (досить невеличкий) знаходиться на урвистій скелі з входом прямо з дороги на п'ятий поверх. Всі інші поверхи, від центрального фойє — вниз.
Готельний онсен розділений на дві частини. Поверхом нижче від фойє — на четвертому — офуро і душі. Тут можна помитися. В іншій частині — ротембуро (зовнішня ванна). В ротембуро немає ні душів, ні звичайної води, а до самого ротембуро веде невеличкий канатний фунікулер. Тобто, потрібно помитися на четвертому поверсі, потім, одягнувшися, піднятися до фунікулера на п'ятий. І, зачекавши, з який десяток хвилин, спуститися (за ще якийсь десяток хвилин) на пару сотень метрів вниз, щоб попаритися.
Виходить, як у дитячому анекдоті шкільних років: "баня, через дорогу роздягалка". Цікаво, але не настільки, щоб захотілося попробувати це ж задоволення ще другий раз.
Фунікулер спускається від готелю вниз в ущелину на глибину 170 метрів. Довжина самого фунікулера 250 метрів. Тут, над самою водою річки знаходиться джерела ротембуро.
Обоке
Крім самого готелю в горах біля Ія цивілізації — катма. Спробували розпитати, де б можна було щось підвечеряти, але, фактично, найближчою цивілізацією виявився двадцяти-чотирьох годинний магазин за кілька десятків кілометрів на тій же 32й "кокудо", звідки починався наш день. Довелося на ніч їхати знову по тим же двом: чотириста тридцять дев'ятій і тридцять другим дорогам ("кокудо" і "кендо") до стоянки в ущелині Обоке.
В Обоке дорога проходить теж понад річкою (але вже іншою — Йошіно), і не так високо, як в Ія. Не 170 метрів, а якихось двадцять-тридцять. І тут можна покататися на моторному дерев'яному човні по більш спокійних частинах річки (без порогів), або замовити собі одноденну чи на пів-дня пригоду і спуститися біло-пінними порогами на надувному човні чи плоту.
Місцева мічіно-екі нам не дуже сподобалася, тому проїхавши ще пару кілометрів ми заночували на стоянці біля "севен-ілевена".