Намандрувавшись за попередні дні горами, проваллями і ущелинами, ми попереднього вечора зробили «марш-кидок» до моря і опинилися на мічіно-екі 公方の郷なかがわ - Кубооносато-накаґава.
Переїзд від Оку-ія до центру Токушіми виглядав, як стрибок в часі через півтора-два сторіччя. Вузюсінькі покручені доріжки поступово розширяючися доходять спочатку до нормальної дороги з двохстороннім рухом, а потім навіть (!) до дороги з двома смугами в кожен бік — дорога «в полний рост».
І, якщо з нашої попередної мічіно-екі в усі боки навколо відкривалися краєвиди гірських кряжів, а ніч — за винятком галасливих сусідів-японців — оточувала тишею, то нова наступаюча ніч світила прямою протилежністю: на пожвавленій трасі в два «повноростних» ряди. Дорожня станція розташована прямо в кількох метрах від пожвавленої траси.
Виявилося, що недалечко науково-дослідний центр, і вся місцевість навколо оформлена під маркою «Хікарі-но-мачі» (光の町, Місто світла). В полях навколо — то там, то тут — спалахували якісь дива із світлодіодів. Блимає все те диво посередині чорного від темряви рисового поля, більше нічого не видно. Від першого спалаху цілого снопу різнокольорових світлодіодних променів у формі якогось неймовірного фейерверку виникло тривожне питання: «Пожежа!?»
Трохи роздивившися, знайшли закуток подалі від дороги — поза головною будівлею мічіно-екі ще одна менша стоянка, захищена від шуму дороги, а заодно і ближче до світлодіодних чудес.
Гендерна таємниця так і не розв’язана
Напередодні в онсені на стіні висіла серія невеличких плакатів (формату А4 не більше). 88 аркушів. На кожному аркуші — щось коротеньке про черговий за номером храм. Щодо вісімнадцятого була намальована послідовність картинок і піктограм, згідно якої ніби-то виходило, що до цього храму не допускаються молоді дівчата, але жінкам, що вже мають дітей — можна.
Виявилося, що 18й храм — Онзан-джі, (Onzan-ji, 恩山寺) — лежить на нашому шляху і не відвідати його після побаченої загадки було б несерйозно.
На нашому власному паломницького шляху, це був другий з «офіційних» восьмидесяти восьми. При візиті до храму першого разу нас трохи здивувала велика кількість богомольців. Вже темніло, в храм ми прибули після його закриття, але все одно зустріли кількох молодих хлопців-пілігрімів: хтось влаштовувався на ніч на лавці просто неба, хтось розставляв намета на автопарковці. Вже пізніше, переночувавши поруч з такими ж прочанами на кількох мічіно-екі, ми зрозуміли, що це загалом не дивина.
І сьогодні — через тисячу двісті років від початку традиції пілігрімства на Шікоку — прочан надзвичайно багато. Молоді, дорослі, і старі. Піші, на велосипедах, і на машинах. По одному, двоє і групами. Не виняток і Онзан-джі: були сімейні пари, поодинокі чоловіки — середнього віку, та й пенсійного також, — невеличкі зграйки бабульок «оба-чян».
Біля Онзен-джі ми натрапили на одну таку зграйку. Кілька бабусьок вже підтоптаного віку у супроводі молодшого — але теж вже не хлопчика — чоловіка. У розмові з оба-чян розкрилося, що вона вже пройшла всі вісімдесят-вісім по кілька десятків разів.
Запитали ми і про ту, ніби-то, заборону, яку ми бачили вчора. Але жодна з жінок не чула за своє життя про такий факт. Мабуть, ми щось не так зрозуміли на тих картинках.
«Кішчячий» храм
Недалеко від буддистських святинь розташувався такий собі грайливо-котячий храм шінто. Присвячений «божеству-котярі».
Кішка з піднятого вгору лівою лапою закликає до хати багатство, піднята права лапа — запрошує все «для себе», все що мені потрібно. Такі «манекі-неко» статуї — де більші, де менші — зустрічаються по всій Японії: в магазинах, готелях, компаніях та фірмах.
А тут — цілий храм. Зветься він Оматсу-ґонґен (お松権現). І прямо з дороги до нього закликає вказівник все з тим же "манекі-неко".
З легендами храму щось трохи поплутано. Є щонайменше два варіанти, та й ті чогось не договорюють.
Перша легенда простіша, коротша і зрозуміліша: коли в старі часи злодії вбили місцевого чоловіка, його кіт визвірився і помстився на бандюках за свого господаря. Думаю, це немаленький кіт був. Друга ж притча, — з слів повідавшого її ґайджіна — викладена йому подружкою-японкою (японка не дуже володіє англійською, а він в свою чергу - не дуже петрає в японській).
Тож, ця — друга — побрехенька каже, що десь іще в епоху Хейян жінка і чоловік посварилися за ділянку землі. Але за тодішніми законами, якби справа дійшла до суду і жінка її програла, то б вона мала позбутися свого життя — тут теж не зрозуміло, чому? Тому що жінка, чи тому, що програла? Але, так чи інакше, вона програла і її стратили. А через те, що за життя вона страшенно любила котів, після її смерті з’явився цей храм.
Якщо чесно, я зрозумів цю легенду ще менше, ніж першу. Та менше з тим… Радує, що і серед котів трапляються пристойні люди.
Котячий храм розташований прямо біля підніжжя невисокго пагорба, на краю рисових полів і в затишку зелені та серед кількох струмочків, що дзюрчать там і тут, і утворюють кілька дзвінких водоспадиків. Атмосфера, особливо якщо завітати сюди посеред спекотливого дня, — цілюща.
На вході — величезний котяра, вище людського зросту. Всередині за парканом — котяри та кішечки поменше — по всій території сотні чи тисячі, а то й десятки тисяч фігурок котів, котиків, кішечок, котяр і котищ. Фаянсових, пап'є-маше, кам'яних і дерев'яних. Великих, маленьких, малюсіньких, малюпусіньких і величезних.
На шиях більших з представників котячого божого роду — таблички з побажаннями «ема». Завітавши до храму, купуєш таку табличку, пишеш на ній своє побажання і вішаєш де-небудь у сподіванні, що тутешнє божество її прочитає і виконає. Тож, під час цього храмового походу розкрилося, що навіть коти у Японії письменні.
Ну і бабулька-служниця в цьому храмі теж випромінювалася комутативністю. Поки ми нипали туди-сюди, від кота до кота, встигла розпитати про хто і про звідки.
А підійшовши заплатити за кульок помідорів, що продавалися тут же в храмі, я вислухав цілу промову. Вона дуже радісно — аж з гордістю, що у неї є такі кльові друзі, ними не соромно і похвалитися — приповідувала всім присутнім поблизу японцям, що «ось це — сім'я з України, сюди приїхали мандрувати, живуть у Токіо вже двадцять років, а японською "пер`а-пер`а"».
Храми по черзі
Дорога нам в цей день лягла таким чином, що як заправські пілігріми ми разом з десятками інших, мандрували від храму до храму у порядку зростання номерів: 18, 19, 20, 21, 23. Кожен наступний – чимось видатний та відмінний від попереднього. Кожен на вістані від 10 до 30 кілометрів від попереднього та наступного.
Храм Тайрююджі (Tairyūji, 太竜寺) — двадцять перший
Знаходиться аж вершечку не настільки високої (540м над рівнем моря), але крутезної гори.
Сюди ведуть два маршрути. Один — канатною дорогою з долини через вершину сусідньої гори. Другий — або пішки, або машиною по вузюсінькій, покрученій, урвистій доріжці. Тут нема ні здеркал на крутих поворотах, ні «відбійників» скраю над проваллям. Просто доріжка. Праворуч — скеля, ліворуч — урвище. Місцями треба їхати майже шкрябаючи правим боком по скелі, щоб лівим боком не заїхати в безодню. В одному місці — поворот ледь не на 180 градусів , в який за жодного бажання не впишешся за раз і доводиться за три-чотири рази здавати вперед-назад на малюсінькому п'ятачку — передні колеса майже наїзжають на скелю, а задні — звисають з краєчку.
За всю подорож по Шікоку, ця дорога була, безумовно …
Але, написання цього посту вже й так забрало в мене занадто багато часу. Тому я вирішив, що я на цьому зупиняюся, і про інші перипетії цього дня та про дні інші дні ви дізнаєтеся в наступних дописах…
Слідкуйте.